Мистецькі старання впродовж останніх десятиріч в Україні позначені оригінальними думками, яскравими особистостями й створенням чудових колекцій приватними галереями й музеями: Сучасного мистецтва у Хмельницькому, Першого приватного музею образотворчого мистецтва у Києві, Пінчук- арт центрі й Мистецькому Арсеналі. Спостереження за активізацією ренесансу духовних сил України їх творча самореалізація докорінно змінили поле інтересів усіх суб’єктів процесу. Художня логіка змушувала одних продовжувати вибудовану вчителями схему мистецького поля, інших – – іти виключно за власним «его», часом без особливого розуміння мети; ланцюг спротиву – тим й іншим, характерний для наймолодших – усі разом творять динаміку загального поступу. Часом на вернісажах з”являються нові герої, як відблиск уже відомих творів у сучасному мистецтві, що з примусу обійшло територію України (читати УРСР). Сотні імен і постатей, вібруючи творами в експозиціях галерей чи на сторінках часописів вимальовують загальний колорит суперечностей, парадаксів й закономірностей. Через кілька десятиліть ( ми зачерпнули уже одне десятиріччя нового століття) – скрайні зухвальці від заперечення логіки розвитку мистецтва – згубились, натомість вибухнула нова хвиля відчайдухів, які магнетично пристали на протестантські позиції. Можна багато говорити про стан сучасного мистецтва в Україні та нині необхідно зібрати завзяття усіх – від крайностей до традиціоналістів аби побачити загальну картину. Пристрасті перехідної доби тихо згасають, підсумовуючи образно-пластичні набутки мистців, які причетні до злиття з джерельними витоками попередників.
Наталя Романів-Курило ввійшла у творчий процес Львова давно. За нею – десятки виставок й сотні творів, із своїм прочитанням рідної культури. У час «квітування» модернізму, на полі девтарагонізмів й галопувань псевдо абстракції, реалістичне мистецтво несміливо, тихо, без особливого галасу утримувало свої позиції, ніби в паралельному світі. Це була своєрідна модифікація романтизму, де ліричний пейзаж чи натюрморт стає прологом до розмови про поезію, коли є місце певним критеріям Краси.
Іноді у мистецтві відбувається зближення різних видів – поезія стає поштовхом для живопису чи навпаки. Ліричний реалізм, а до такого визначення можна віднести творчість Н. Романів-Курило поступово й впевнено розвиває маніфестацію тихого поетичного світу серед знакових і милих квіткових новел, настроєвих пейзажів чи портретів. Це не значить, що їй легко вдається віднайти правильні формальні системи у техніці мокрої акварелі. Можна легко схибити в інтенсивності насиченого колориту чи його пастельності аж до втрати внутрішньої напруги мотиву. Необхідна швидка, навіть миттєва реакція в роботі, інтуїція і впевненість у кінцевому результаті. Те, що не вдається чи не вдовольняє художника – знищує без особливого жалю із подивугідною переконаністю у конечність вдалого завершення твору. Такий ритм виробила з часом. У Львові працювали чудові акварелісти, вчитись було в кого.
Наталія Романів-Курило мала щастя рости у заможній родині, у статках й любові . Першим учителем був батько – Кирило Курило, він пройшов непрості реформи вищої художньої школи у Львові; ліквідацію відділу графіки у ЛДІДПМ й : «…переведення студентів цієї спеціальності в художні інститути КИЄВА..і ХАРКОВА.* ( Бадяк В. Фундатори.// Львів. 2007. С.117). Покинути Львів не було снаги, Кирило Курило робить старання щодо переведення його до живописців; були це 1950-і роки, у коридорах інституту віддзвонювали події непримиренної боротьби із формалізмом, на зборах під критикою традиційно ходили Роман Сельський, Євген Нагірний, Михайло Ліщинер… Ідеологічна вакханалія «замикала» художників у майстернях.
К. Курило кахався у міських пейзажах – це панорами Львова, із обов’язковою присутністю дерев, куточки скверів чи парків або ж велилюдні Святкові маніфестації, що традиційно заповнювали центр міста. Наталя виросла серед сріблясто- перламутрових пейзажів у батьковій майстерні на проспекті Шевченка.
Її дивувала ритмічність у роботі батька, великі формати й чудовий акт з”яви на полотнах мотивів, а ще – запах терпентини. Власне батька вважає своїм першим і найвимогливішим вчителем. Приходила до майстерні і малювала, відпала потреба вибору вузу. До Поліграфічного інституту прибували абітурієнти звідусіль – це була єдина вища школа поліграфії, у якій оволоділа усіма графічними техніками й структурою книги. Закладені батьком основи формування психології мистецтва вибудовували модель сприйняття Краси, як основи нашого буття; з таким багажем Наталія Курило розпочала працювати. Чи відразу знайшла себе в акварелі … ? 80-і роки у Львові позначені різними подіями; на творчу молодь впливали нестандартні відкриття виставок у готелі «Дністер» та Храмі Марії Сніжної, обговорення перших «Молодіжних виставок», імітаційна діяльність Клубу творчої молоді, активний процес пошуку горищ чи пивниць під облаштування творчих майстерень. В повітрі витав дух непевності, що завершився крахом «совєцької» системи. Далі – небачена інфляція, повернення до історичних першоджерел, ностальгічний перегляд християнства, зміна усталеного ритму життя, вихід з „підпілля”‘ національної свідомости — все спонукало до змін. За неповні десять років художники Львова прожили півстолітній досвід авангардного мистецтва: від реалізму до трансавангарду, в широті амплітуди від монохромности до кольорових „екстазів”, від поміркованої споглядальности світу до виявів духового насильства. Право на „особистий внутрішній розвиток”, „повну свободу” в почерговості від абстракції до чітких реалій предметності та фіґуративности, стилістичне наближення до експресіонізму — стали ознаками творчости багатьох мистців. Вони виростають із попереднього десятиліття з його поміркованою обережністю, утверджуючи своє „Я». Важливим було усе – родина ( виховала трьох чудових синів …..), робота у власному видавництві; завжди бракувало годин у добі… Зуміла за роки вибудувати певний ритм; ілюструючи книги, навчилась чітко розпоряджатись часом, його ж бо зовсім не залишалось для себе – натомість отримувала задоволення від дотику до чистих білих аркушів. Вони ставали полем сповідей, внутрішніми протестами , найчастіше – тихим спогляданням. Від першої персональної виставки у віддалених 80-х роках минулого століття відбулось багато знакових подій – десятки вернісажів у музеях й галереях Європи, в Україні. У Наталі Романів-Курило уже скристалізовані погляди на світ і мистецтво; вона перебуває у власних ілюзіях, переводить їх у стан мрії через безкінечні мандрівки від уяви до реальності. Нині примусова «ізоляція» від інтровертизму художника у світі особистісних відчуттів й обмеження зовнішньої обсервації ведуть до поглиблення інтимного «власного»; вона стає майстром багатоголосих діалогів із світом через квіти. Наталію Романів-Курило можна із впевненістю назвати «Художником букетів» у фантазійних співставленнях із різноманітними допоміжними формами глеків, іграшок, драперій… В роботі вона пристрасна, неспокійна, часто невдоволена; нехтує тимчасовими, ніби вдалими «розливами» акварелі. Скріплена невдачею, як мисливець, вистежує «дихання» колориту, або ж відводить подалі захланність хроматичних кольорів у пошуку прозорості й чистоти акварелі. Вперта у намаганні перемогти себе, відкинути тривогу, непевність, у такі хвилини може знищити навіть візуально вдалий мотив, щоб повернути вічну спокусу – стан володарки над мотивом. Їй не властиве почуття «самоїдства», вона впевнена, що дорога у пошуку самовислову здобувається тільки наполегливою працею. Як доказ цьому персональні виставки в Україні (Львів, Київ), Польщі (Краків), Угорщині ( Будапешт)…
Її творчість розвивається у просторі поміж надією і резиґнацією; вона ходить по тонкому лезі в очікуванні на зміни – мистецька ілюзія час від часу злагіднює відчуття швидкоплинності днів. У її випадку зв’язок із мистецтвом не є даремним; часто сам на сам із білим аркушем і жмутом почуттів надходить несподівана можливість сквапно зафіксувати власні, тільки їй доступні, нею побачені й відкриті еластичні «чудеса» квітів. З них можна укладати новели про стоокі тривоги за синів, гіркі розчарування, прикрості буднів, пізнавати живлющі запахи рослинних див. У більшості своїх «Натюрмортів» мисткиня сфокусувала увагу на поетизації домашнього затишку. Квіткові діалоги іноді стають ностальгією за романтизмом й гармонією у парадоксальному розхристано – вульгарному світі; їх присутність на мистецькій карті Львова поширює поняття Краси.
Євстахія Шимчук. Тепла осінь у Львові. 2012 рік.
